Дівчина - музика Архангела

Роздуми над поезією "Автопортрет з крилом архангела" Ігоря Калинця 

      Цикл «Автопортрет з крилом архангела» І. Калинця, за висловом М. Ільницького, – «один з найдовершеніших творів збірки [«Коронування опудала» (1969) – авт.]», де «саме страждання породило найвище піднесення душі – крило архангела, яке не тільки прихистило нещасну дівчину, а й сповнило усе її єство дивовижною музикою».[1]

 

Світлина українського поета Ігоря Калинця (1970р.)

        Назва циклу ніби наштовхує на асоціяції з малярством. У цьому жанрі (автопортрета), до речі, знаємо чимало картин Т. Шевченка, про вплив якого на своє поетичне становлення неодноразово говорив І. Калинець.[2] «Автопортрет...» апріорі налаштовує читача сприймати поетичний твір передовсім крізь призму зору, ніби розглядаючи полотно художника. З іншого боку, музика, яка лунає від дотику до крила архангела, наче до арфи, і ті десять пісень, які виконує дівчина, активізують слухові і дотикові відчуття реципієнта. Отже, відбувається синестезія – поєднання в одному образі вражень відразу від трьох різних органів відчуттів. Достоту як і в поемі «Зелені радощі трави» Р. Кудлика, де ліричний суб’єкт «скрипкою малював картини».

«Нещасна дівчина», побачивши у «карому полі» щасливу пару закоханих, сама захотіла відчути таке саме щастя. Вона мріяла про нього,  коли «спала […] на землі / біля райських мурів» і «спадала вранішня сльоза».[3] Схоже враження, до речі, справила на героїв поеми Р. Кудлика «Зелені радощі трави» закохана пара, яку вони вздріли з висоти свого пташиного польоту.

Ліричний суб’єкт «Автопортрета з крилом архангела» закоханий у ту дівчину. Він утаємничено споглядає за нею, ходить «назирці», не наважуючись «показатись їй на вічі». Герой прагне подарувати тій дівчині таке ж щастя, що й у пари закоханих, яким вона позаздрила. Однак його випереджає милосердний архангел, який, зглянувшись на беззахисність дівчини, «прикрив її своїм крилом». Ця сцена привідчиняє перед читачем легкий еротизм, коли «архангел назад у піхви / послав огненного меча». Поєднується таким чином небесне і земне, скасовуючи вірогідне потрактування бажання героїні як гріховного.

На ранок дівчина зачудовано завбачила залишене несподіваним покровителем крило, на якому траплялися золоті і срібні пір’їни. Тоді:

«… дівчина провела пальцем по крилі

срібні пірця видали ніжний перезвук

як струни арфи».[4] 

Герой тим часом із замилуванням вивчав дівчину, дбав, аби вона ні в чому не відчувала нужди: він,

«коли вона спала

[…] вибудував для неї терем

приносив потрави

коли вона спала».[5]

Та досі «не показувався їй на вічі». Сповнюючись нею, наслідуючи її вміння, всотуючи її звички, як губка, він відтворював «всі десять її пісеньок», яких «навчився не мавши слуху».
Тут оповідач інтригує читача, чому саме десять пісень. Вочевидь кожен палець на руках, яким дівчина могла торкатися до пір’їн, ніби до струн арфи, мав здатність видобувати свій особливий звук, особливі ноти, створювати виняткову мелодію. Мріючи торкатися її пальців, чи то пак, аби її пальці торкалися його, як того крила торкаються, герой вчився повторювати створювану грою дівчини музику .

Зберігаючи ж відстань від своєї музи, він дедалі сильніше потрапляв до полону Ероса. Марив притулитися до її тіла, особливо, коли вона обіймала архангелове крило і наближалася таким чином до образу небесного створіння:

«коли вона тулила крило

до грудей

я хотів бути крилом

одного вечора

навіть зазирнув у шпарину

як вона роздягалася».[6]

Урешті, одного дня герой таки зважився підійти до обожнюваної ним дівчини. Однак вона зовсім не зауважила його. Калинців ліричний суб’єкт несподівано вразився, наскільки далекою від нього є кохана дівчина. Вона не почула, як він співав одну з її пісеньок, не завважила жесту його руки, ба більше, коли він «з розпуки вхопив її за руку / не відчула доторку».[7] Герой болісно визнає сумну правду  відсторонености дівчини:

«пройшла крізь мене

мов крізь ніщо».[8]

І тут проявляється чи не найфатальніша комунікативна девіація між закоханим і об’єктом його почуттів. Перед читачем розгортаються два шляхи пояснення  нездійсненности їхнього порозуміння: або герой постає у стосунку до дівчини як привид – прозора істота з іншої реальности; або дівчина сама є своєрідним фантомом, міражем, фікцією чи вигадкою в реальному житті ліричного суб’єкта.  І в тому, і в іншому випадках однобокість, невзаємність і неможливість діялогу між ними зумовлені тим, що, хто б із них яку реальність не представляв, бачити свою кохану (дійсну чи примарну) може лише ліричний герой, а вона ж так чи інак, у будь-якій своїй іпостасі, побачити його не зможе.

Паралелі можна провести й з віршем «Чоловік» Г. Чубая, де ліричний суб’єкт, завбачивши дві помаранчеві хмари, що обіймалися в небі, як закохані, розпалився жагою рушити в дорогу. Однак заки лаштувався, ті хмари розминулися, як незнайомі одне одному чужинці. А герой став тим часом повністю прозорим.[9]   

Таким прозорим для коханої виявився й герой «Автопортрета з крилом архангела» І. Калинця. Він теж, як і чоловік із вищезгаданого вірша Г. Чубая, довго лаштувався у свою дорогу (тут: дорогу до вимріяної зустрічі з коханою). І він теж після тривалої підготовки і фантазування майбутнього розвитку подій сам зробився прозорим. Прозорим, як ніщо. 

 Роман Кудлик (ліворуч) та Грицько Чубай (праворуч)

Відтак трагедія і біль невзаємности підштовхують закоханого до помсти за поганьблені дівчиною почуття. Він, відкинувши святощі і трепетне благоговіння перед дівчиною, обскубав крило архангела, яким вона вкривалася, на якому грала свої пісеньки, який мала за захист у непевному полі.

Тож, коли дівчина вдруге пішла до райських мурів, аби зустріти архангела, вона несла зі собою понівечене, осквернене крило. У цьому епізоді можна знайти перегуки із євангельською притчею про таланти. У ній ідеться про те, як один господар доручив у розпорядження своїм слугам, кожному за його здібностями, різну суму грошей-талантів (так називається та грошова міра у Євангелії від Матвія, Лука ж пише про так звані «міни срібла»). Першому довірив п’ять талантів, і той примножив їх до десяти. За це й отримав винагороду – іще більшу суму. Другому пан дав два таланти, і той теж збільшив їхню кількість удвічі, принісши господареві вже чотири таланти. За це він теж був винагороджений. Третьому ж слузі дістався лише один талант, і він просто сховав доручене, закопавши той талант у землю, й жодним чином не давши плоду з отриманого. Тоді господар віддав найуспішнішому слузі ще той один непримножений талант, а третього слугу, що не приніс користі, звелів покарати зі словами: «Той, хто має, одержить іще більше і матиме надміру, а у того, в кого нічого немає, забереться і те мале, що йому належить. Нікчемного слугу киньте геть в темряву кромішню, туди, де плач і скрегіт зубів».[10] 

Притча про таланти (ілюстрація)

 

Крило, яке дав дівчині архангел, теж було таким талантом. Причому, звісно, відчитуємо й інше значення цього слова – власне, «видатні природні здібності людини; хист, обдарування» або «здібність до чогось, уміння робити щось».[11] На цьому крилі вона виконувала пісні, що зачаровували закоханого в неї ліричного героя. Вочевидь, образ архангела тут постав і як образ такого пана, що здатен як обдаровувати, так і карати за неналежне поводження з дарами. Тож, коли настав час показати примножене (а тут йдеться і про примножену ніжність, любов), дівчина несла те саме крило, але понівечене і зганьблене, як зганьбленими стали почуття закоханого в неї  ліричного героя, якого вона не зауважила. Попри свою «прозорість» для неї він був здатен їй відімстити.

Тому архангел, побачивши своє зганьблене крило, що раніше було виявом його почуття опіки та любові до беззахисної дівчини, цього разу «не послав у піхви вогненного меча».[12] Натомість «прогримів» на збезчещену дівчину, ніби його поганський попередник Перун:

«помийнице

прогримів він

що зробила з моїм крилом

певно на ньому

блудила вночі з приблудами».[13]   

«Помийнице, що зробила з моїм крилом?» – простежні тут і ремінісценції з творчістю П. Верлена, або й радше з такими рядками М. Рильського:

«Є така поезія Верлена,

Де поет себе питає сам

У гіркому каятті: «Шалений!

Що зробив ти із своїм життям?»[14]

Привертає увагу й та обставина, що дівчина перебувала біля брами раю. Вона була вкрай близькою до святости, близькою до того початкового стану, у якому жили людські прародичі – Адам і Єва. Пам’ятаючи ж, що згідно з цією біблійною історією, жінка, Єва, була створена з Адамового ребра, себто стала окремою цілісністю з його частини, а після гріхопадіння була разом із чоловіком вигнана з раю, можна простежити й ту нецілісність, через яку, власне, й страждає дівчина. Вона лише біля райських мурів, а щоб увійти всередину, до раю, очевидячки повинна була б стати парою своєму чоловікові. Тому вона, мабуть, і позаздрила щастю закоханих. 
          Архангел, що відчиняв браму раю «зі згуком срібної сурми» міг бути таким чоловіком, з яким би вона отримала те щастя раю. Це звучить дивно, якщо розглядати образи цієї поезії суто з релігійних позицій. Але доволі відкритою для відчитання є сексуальна складова образу вогненного меча у піхвах. Адже, меч, окрім інших значень у культурі, релігії та мітології, є фалічним символом, що «разом з піхвами персоніфікує єдність чоловічого й жіночого начал»; водночас «меч, що лежить між чоловіком і жінкою, — знак чистоти їхніх відносин, заборони на близькість. Меч розділяє й відокремлює душу від тіла, Небо від Землі, полум'яніючий меч відокремлює людину від раю (Буття. 3:24)»[15]. 

Ікона Архангела Михаїла

Аналізуючи «Автопортрет з крилом архангела», М. Ільницький зазначив: «Сюжет вірша тримається на євангельських реаліях, що спокушає нас бачити в ньому певний тип релігійної притчі, якесь сакральне начало. Однак бачимо скоріше десакралізацію біблійного простору, втрату ліричним суб’єктом почуття християнського прощення і милосердя, ба навіть втрату самого себе, бо він залишається «по сей бік дійсности».[16] Справді, різні виміри дійсности, у яких перебувають герої, демонструють наперед визначену нездійсненність наміру ліричного суб’єкта стати близьким із коханою дівчиною. Продовжуючи ж свою думку, М.Ільницький наголосив на важливости потрактування образів твору крізь призму філософії екзистенціялізму, яка «вбачає (у мистецтві – Н. Д.) передусім «радість страждання» як межу (в Калинця «поріг») переходу від реального до трансцендентного, оскільки, згідно, наприклад, з концепцією К. Ясперса, трансцендентне виявляється через трагічне».[17] Отже, продовжує літературознавець, «радість страждання у мистецтві зближує естетичне переживання з екстатичним відчуттям віруючої людини, яку екстаз підносить з грішної землі до неба, у «потойбічне буття».[18]  

Ліричний герой циклу отримав свою сатисфакцію. По-старозавітньому, «око за око, зуб за зуб». За його відкинуту дівчиною руку, вона отримала відплату – стала відкинутою архангелом.

В останньому вірші, як і в першому, виринає образ тої самої пари закоханих, вони знову блукають поночі «карим полем». Повертаючись додому, наречена «спіткнулася об чиєсь гусяче крило». Читач може зауважити в цих рядках і паралель із різкою характеристикою трагедії П. Тичини, спричиненої тиском совіцьких окупантів, яку йому дав Є. Маланюк: «...від кларнета твого – пофарбована дудка зосталась...»[19]

Від пишного крила із золотими та срібними пір’їнами, на яких дівчина грала, мов на арфі, неймовірної краси пісні залишилося нікчемне «гусяче крило». І тут аналогія з поезією раннього П. Тичини[20], тим паче, видається цілком доречною:

«Арфами, арфами —

золотими, голосними обізвалися гаї

Самодзвонними […]».[21]

Микола Ільницький

Наречений же, йдучи поряд карим полем, вигукнув: «ой […] я спіткнувся об людину».[22] Вірогідно, тою людиною могла бути зганьблена дівчина. Але міг бути й ліричний герой, який втратив у собі людську здатність співпереживати, прощати і бути милосердним, на що звернув увагу М. Ільницький.[23] 

Читач може здогадуватися, об кого в темноті спіткнулися наречені. Утім, і ці закохані, як виявляється, теж далекі від того, щоб увійти в браму раю, адже, як і ліричний герой не мають здатності до милосердя:

«облиш

прошепотіла наречена

краще втечімо

бо що як вона

нежива».[24]

А тут уже перед реципієнтом виринає й інша євангельська притча – про доброго самаритянина. Він, на відміну від служителів гебрейського релігійного культу, що оминали під різними приводами побитого розбійниками чоловіка, змилосердився над ним, подбавши про його одужання. Наречені не захотіли вплутуватися в темноті ночі в «темну історію». Отже, те, що вони ходять поночі тим карим полем, також символізує і їхню духовну сліпоту, а отже неспромогу потрапити за райські мури, хоч до них, здавалося б, не далеко.[25]

Назар ДАНЧИШИН

---

[1] Ільницький М. Ключем метафори відімкнені вуста: Поезія Ігоря Калинця / Микола Ільницький // Бібліотека альманаху українців Европи "Зерна" / Микола Ільницький. - Париж - Львів - Цвікау, 2001. - Вип. 28(36). - С. 61-62.

[2] Калинець І. Не зрадити його ідеали й ідеали поезії (Слово при отриманні Шевченківської премії) / Ігор Калинець // Слово триваюче: Поезії / Ігор Калинець. - Харків: Фоліо, 1997.- С. 23-24

[3] Калинець І. Зібрання творів : у 2 т. Т. 1: Пробуджена муза / Ігор Калинець. - Київ: Факт, 2004. - С. 111.

[4] С. 112.

[5] С. 112.

[6] С. 113.

[7] С. 114.

[8] С. 114.

[9] Чубай Г. П'ятикнижжя / Григорій Чубай. - Львів: ВСЛ, 2013. - С.112.

[10] Євангеліє від Матвія (Мт. 25:14—30).

[11] http://sum.in.ua/s/talant

[12] Калинець І. Зібрання творів : у 2 т. Т. 1: Пробуджена муза / Ігор Калинець. - Київ: Факт, 2004. -С. 115.

[13] С. 115.

[14] http://www.rozum.org.ua/index.php?a=term&d=22&t=2042

[15]https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%B5%D1%87#.D0.A1.D0.B8.D0.BC.D0.B2.D0.BE.D0.BB.D1.96.D0.B7.D0.BC_.D0.BC.D0.B5.D1.87.D0.B0

[16] Ільницький М. Ключем метафори відімкнені вуста: Поезія Ігоря Калинця / Микола Ільницький // Бібліотека альманаху українців Европи "Зерна" / Микола Ільницький. - Париж - Львів - Цвікау, 2001. - Вип. 28(36). - С. 62.

[17] С. 63.

[18] С. 63.

[19] https://www.pysar.net/virsz.php?poet_id=42&virsz_id=19

[20] До слова, на мотив Тичинівського «О, панно Інно» І. Калинець написав вірш «Інна», опублікований у першій збірці «Вогонь Купала».

[21] http://www.ukrcenter.com/Література/Павло-Тичина/21183/Арфами-арфами

[22] Калинець І. Зібрання творів : у 2 т. Т. 1: Пробуджена муза / Ігор Калинець. - Київ: Факт, 2004. - С. 115.

[23] Ільницький М. Ключем метафори відімкнені вуста: Поезія Ігоря Калинця / Микола Ільницький // Бібліотека альманаху українців Европи "Зерна" / Микола Ільницький. - Париж - Львів - Цвікау, 2001. - Вип. 28(36). - С.63.

[24] Калинець І. Зібрання творів : у 2 т. Т. 1: Пробуджена муза / Ігор Калинець. - Київ: Факт, 2004. - С. 115.

[25] Про таку сліпоту, до речі, писав, зокрема й М. Осадчий, побратим І. Калинця, у вступі до автобіографічної повісті «Більмо». Там «люди-глечики» зі щільними накривками на головах ішли піском, що здавався їм світляним бруком. На тому піску головний герой, прозрівши, став писати єдине слово: «Людина». То була алюзія на тодішню дійсність і засліплених совіцькою пропагандою людей. Писав про те засліплення і Г. Чубай у вірші «Гіпноз».