Сімейні кризи під час пандемії: випробування, які здолає не кожен

Автор: Назар Данчишин

#Конкурс_СторіМейкер  

Пандемія COVID-19 кинула виклик багатьом сім'ям не лише в площині здоров'я, а й якости подружнього життя. Для когось тимчасова ізоляція переросла ледве не в ув’язнення, а для когось стала поверненням до простої людяности, про яку в щоденній біганині почасти забувалося.

Так, на карантині частина людей почала приділяти чи не весь час членам своєї сім’ї. Утім, є пари, які вирішили розірвати свій шлюб саме через це.

«Народження дитини та пандемія нас мобілізували…»

Пандемія застала подружжя Оксани та Святослава К. на другому році їхнього сімейного життя. Причому в березні 2020 р., якраз на початку локдауну, жінка народила первістка. Це наклало додаткову відповідальність на пару – дбати про безпеку та здоров’я не лише одне одного, а й насамперед немовляти.

Перші три місяці сім’я перебувала вдома. Ситуацію ускладнювало й те, що чоловік певний час був без роботи, адже його підприємство призупинило діяльність. Тож післяпологовий стрес, фінансові труднощі, вимушене цілодобове «ув’язнення» в чотирьох стінах оселі не сприяли легкому життю молодої сім’ї в той період.

Однак, розповідає Святослав, саме в умовах непевности обоє подругів зуміли мобілізуватися, зосередившись на спільній справі – догляді за малям. Чоловік, який раніше через зайнятість на роботі приходив додому аж увечері, став більше уваги приділяти так званим хатнім обов’язкам, зокрема куховарити (до того цим зазвичай займалася дружина).

«Ми практично не дивимося телевізор, – додає Оксана. – Немає часу захаращувати голову стресовою інформацією. Гадаю, це теж відіграло дуже позитивну роль. Ми стали більш людяними».

Водночас, обоє зазначають, що саме наголос на вихованні сина відкрив для них нові грані одне одного. Тобто любов до дитини не перешкодила їм цінувати власне партнерство, а навпаки – саме в цей час їхні почуття та взаємна приязнь зросли, переконане подружжя.

«Звісно, було важко, особливо, коли доводилося лікувати немовля від сезонних захворювань, бо спершу підозрювали ковід, – каже Святослав. – Але, на щастя, ті побоювання не підтверджувалися. На своє майбутнє дивимося з оптимізмом, маємо для кого і для чого жити».  

«Нам стало забагато одне одного»

Андріана й Остап Р. побралися за пів року до запровадження локдауну. Перші декілька місяців карантину, які пара проводила головно вдома, видалися часом іще більшого зближення партнерів. Тоді, зазначають обоє, попри незвичність ситуації та повсюдну суспільну паніку, їм було комфортно одне з одним – завжди знаходилися спільні теми й інтереси.

«Ми дивувалися, наскільки нам добре вдвох, – каже Андріана. – Ніколи не було нудно. Сумували хіба через неможливість поїхати в подорож чи елементарно сходити на побачення до ресторану. Ми дбали одне про одного, а коли спочатку чоловік, а потім і я занедужали на ковід, дуже переживали одне за одного – слава Богу, хвороба протікала в не надто важкій формі».

Від початку карантину чоловік став працювати дистанційно, дружина ж роботу втратила. З поступовим послабленням обмежень щоденне життя переходило у звичніше русло. Але водночас у стосунках пари почалися серйозні проблеми. Обоє погоджуються, що саме тоді почастішали сварки «на рівному місці». Партнери стали більше акцентувати на недоліках одне одного, а цілодобове життя у квартирі геть набридло. Зрештою, дружина влаштувалася на роботу офлайн, а чоловік продовжував працювати з дому. 

«У той час мені здавалося, що ми опинилися мовби на різних полюсах. Я ходила на роботу, моє життя активізувалося, відбувалося багато всього. Натомість Остап увесь час працював із дому і не мав чим зі мною поділитися окрім цього. Мені перестало бути цікаво. Нещодавня близькість кудись випарувалася, я не бачила з боку чоловіка того, що було раніше – ми поступово ставали чужими одне одному, – вважає жінка. – Рішення розлучитися було дуже складним, ми й досі не впевнені, чи правильно вчинили. Очевидно, перед одруженням треба було краще пізнати одне одного – може, ми поквапилися (пів року зустрічання, мабуть, замало)».

Подружжя спробувало відновити гармонію у своїх стосунках, відвідуючи сеанси психотерапії. «На жаль, я не побачив бажання працювати над залагодженням банальних конфліктів. Претензії до мене були в усьому і з будь-якого приводу. У підсумку, це вкрай утомило, і ми домовилися перервати сімейну психотерапію та розлучитися – не змогли подолати кризу. Може, у якийсь момент нам стало забагато одне одного – все-таки пів року в одних стінах далися взнаки», – резюмує Остап.

Що каже статистика?

Загалом під час пандемії кількість заяв про розлучення у світі стрімко зростає, пише ВВС. Наприклад, британська юридична компанія Stewarts зафіксувала збільшення таких запитів на 122%. А один із найбільших юридичних сайтів США заявив про зріст кількости угод про розлучення на 34%. Причому 20% розлучених – пари, які побралися в попередні п’ять місяців.

Україна за числом розлучень традиційно перебуває в лідерах серед європейських держав, повідомляє Рубрика. Так, у 2018 р. на сто шлюбів у нашій державі припадало 67,4 розлучення. Хоча станом на жовтень 2020 р., за даними мін'юсту України, у період дії карантину зареєстровано в понад шість разів більше шлюбів, аніж розлучень.

Статистка розлучень у Європі.

«Сімейні кризи – це перехідний етап»

Отож, чому одні пари під час карантину зміцнили свої взаємини, а інші їх перервали? Коментує Ольга Кітура, лікарка-психотерапевтка, членкиня Української спілки психотерапевтів, фахівчиня з медикаментозної, поведінкової, гештальт- і арт- терапії:

«Кожна сімейна система має нормативні та ненормативні кризи. Перші, так би мовити, заплановані – вони мають бути. Прикладами їх слугують криза першого року подружнього життя, народження первістка тощо. Це те, що переживає практично кожна сім’я.

Натомість другий вид – кризи незаплановані. Приміром, хтось може втратити роботу, когось може спіткати важка недуга, може статися зрада. Власне, пандемія та пов’язані з нею обставини, а саме – потенційна втрата соціального статусу, тривале перебування в замкненому приміщенні, хвороба когось із подружжя чи близьких, – можуть спричинювати ненормативну кризу сімейної системи.

Що ж таке сімейна криза? Це ситуація, у якій стара форма життя більше не підходить – не задовольняє вимог, що виникають у сім’ї. Перестають діяти попередні правила і подружжя не може виконувати своїх звичних ролей. Водночас по-новому сім’я ще не перебудувалася, не адаптувалася до викликів, які виникли. Отож криза – це перш за все перехідна річ. 

Бувають різні ситуації: у сім’ї хтось втратив роботу, хтось почав працювати дистанційно, хтось став менше заробляти, хтось серйозно захворів. Усі ці випадки є стресовими. Вони становлять загрозу стабільности, безпеці та загалом життю.

Людина, власне кажучи, має три реакції на стрес – фізичну (тілесну), інтелектуальну (розумову) та поведінкову. Вони, зокрема, є підґрунтям майбутніх конфліктів.

Фізичний аспект, як відомо, проявляється у пришвидшенні серцебиття, дихання, виникненні страху та тривоги, навіть у проблемах із травленням. То все наслідки підготовки організму до відповіді на загрозу. 

До того ж під час стресу рівень інтелекту особи зазвичай падає на 30 %. Інколи вона, можна сказати, втрачає здоровий глузд, не може адекватно оцінити ситуацію, потрапляючи в так зване «тунельне мислення». Тому часто її рішення в такому стані помилкові. Крім того, у кризових ситуаціях у людини може псуватися характер. Вона може западати в регрес – у так звану «дитячу позицію».

 

Ольга Кітура, психотерапевтка

Зауважу, класична тріада – «бий, утікай або замри» – досі актуальна в нашій поведінці. Згідно із цим, члени подружжя можуть реагувати на стан стресу кожен по-своєму.

У першому випадку – бити (у переносному сенсі, звісно). Зверніть увагу! Коли почалася пандемія, було багато людей, які закликали через соцмережі робити якісь корисні речі – носити маски, допомагати знедоленим, виготовляти засоби захисту самотужки... Так ця частина людей боролася із загрозою – «била», була активною. 

Є друга частина – люди, які втікають від проблеми. Вони займають позицію «моя хата скраю», тобто хочуть жити так, наче нічого не сталося.

Третя група людей завмирає. Це відбувається, коли індивід не може визначити масштаб загрози – велика вона чи мала. Тому й ціпеніє – чекає, коли все це мине, щоби знову почати жити повноцінно.

Уявіть собі, що може бути, коли двоє людей з різними реакціями живуть під одним дахом. Хтось, наприклад, проактивний, а хтось пропасивний. Між ними будуть непорозуміння.

Не найкращий варіант і тоді, коли обоє партнерів зайняли позицію заціпеніння і не знають що робити. 

Варто згадати й дизадапційні стратегії подолання стресу – зокрема, надмірне споживання алкоголю, переїдання.

А ще деяким чоловікам притаманне «гасіння» стресу частим сексом. Жінка ж у стресі, у страху не розмножується – вона не хотітиме займатися сексом. Це, з-поміж іншого, одна з причин сімейного насильства, зґвалтування.

Психологічні проблеми – інша група проблем, яка проявляється при тривалому перебуванні в замкненому просторі. Відомо, що базовими психологічними потребами людини є любов, прийняття, визнання, автономія та належність до групи. В останніх двох закладений конфлікт. Якщо ми задовго перебуваємо в замкненому просторі, ми перенасичуємося належністю до групи. Тобто постійно живучи в середовищі своєї сім’ї, стаємо менш автономними, бо не можемо повною мірою побути наодинці – наші кордони порушуються, з’являється напруга та роздратування.

Що не треба робити в кризі? Не треба діяти зопалу. Не варто розлучатися й одразу заводити нову сім’ю. Водночас не слід запевняти, що все добре, коли є труднощі. 

Натомість варто сісти за стіл перемовин і дізнатися одне про одного багато речей, про які могли не здогадуватися. Тоді відповідно треба буде вирішувати як жити далі, як будувати стосунки або, можливо, припинити їх.

Який вихід? Перше – пара мусить визнати факт зміни укладу життя. Друге – не звинувачувати нікого в помилках. Мовляв, винен (винна) тільки ти. Ні, сім’я є системою і всі мають однакову відповідальність за те, що в ній відбувається.

Зовсім не соромно в таких ситуаціях просити про допомогу. Можна звертатися до психотерапевтів – для парної чи індивідуальної роботи. Необхідно дбати про свого партнера настільки, наскільки це можливо, і не забувати про себе.

А ще – шукати нові точки дотику, водночас зберігаючи хороші усталені ритуали – наприклад, просто щоранку готувати чай одне одному тощо. Потрібно залишатися людьми».